«Артистка побачила дівчат, які взимку прийшли на виставу у бомбосховищі в сукнях та з квітами – і розплакалася», – Олександр Книга про сьогодення Херсонського музично-драматичного театру

Наш співбесідник  – Олександр Книга, генеральний директор та художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша.

Олександр Андрійович очолює театр більше 35 років, і сьогодні, під обстрілами, він залишається у місті та продовжує працювати.

Артисти театру повернулися на сцену вже в перші дні після визволення Херсона, хоча й доводиться проводити вистави у сховищах.

Олександр Андрійович, сьогодні жити у місті досить непросто, чому Ви вирішили не покидати Херсон?

Це довга історія, але я скажу коротко. Ми виховали за роки роботи свого театрального глядача. Ми грали до війни до 40 вистав на місяць. У нас на всіх наших шести майданчиках приходили тисячі херсонців. І тому, як тільки звільнили Херсон, звісно, театр повернувся і почав працювати.  Для підтримки херсонців, тих, які сьогодні в місті. По-перше, дуже багато дітей. Ми навіть не сподівалися, що їх тут так багато залишалося. А по-друге –  ми для тих херсонців, які поїхали десь, символ повернення додому. Вони слідкують за тим, як ми працюємо тут, як ми їздимо по Україні, що ми робимо. І для них це символ – символ на повернення до мирного життя. І тому це нас тримає, і тому ми тут.

Чи залишались ви у місті під час окупації?

Так вийшло, що в перший день війни ми опинились в окупації, а я взагалі живу в Олешках. І прибігши на роботу, виключив світло, газ, відкрив бомбосховище, в цей час вже був захоплений Антонівський міст. Мене перевезли друзі на той бік в Олешки, тому що там сім’я чекала, треба було вирішувати, що робити, а в мене велика сім’я, в мене п’ятеро дітей. І так сталося, що цілий місяць до того моменту, коли приїхали мене арештовувати, я був в Олешках, я не міг потрапити в Херсон. Я не був, на жаль, на мітингах в Херсоні, хоча наші працівники, дуже багато людей там було. Тут, в театрі, з першого дня війни в нашому бомбосховищі, яке ми відкрили, жили 75 працівників цілий місяць, теж до 22 березня, поки окупанти не прийшли сюди з обшуком. І тоді люди злякались і пішли. До мене приїхали вони 23 березня, арештовували, змушували відкривати театр, виходити на роботу. Звісно, ніхто з нас не збирався це робити. Уже після другої співбесіди з феесбешниками довелося вирватися з міста, втекти. Але зразу, як тільки потрапили на підконтрольну територію, ми, по-перше, провели свій фестиваль  – міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», який мав бути 10 червня в українському Херсоні.

Для нас це було принципово, тому що рашисти тут створювали російський театр, вони намагалися показати картинку, що їх тут чекали, тут все добре. А ми доводили світу, що театр – це не будівля, у першу чергу –  це люди, які його наповнюють. І тому театр вже працював у червні в Полтаві, вже потім, в серпні, ми випустили виставу в Києві і так далі. Ми чекали, готувалися до повернення додому, тому що до останньої секунди ми вірили, що Херсон буде звільнений. І отут ми працюємо буквально з 19 листопада 2022 року.

Як зараз йдуть справи у театрі?

Ну, як бачите, ми живемо нижче ватерлінії. Я не в своєму кабінеті, в якому пропрацював більше 30 років. А сидимо ми десь у підвалах, у бомбосховищах. У нас відкрито кілька таких сховищ, де працює на постійній основі театр. Це арт-хаб в укритті, це сцена «Тріумф», це різні укриття, яких по місту сьогодні дуже багато. Ми, наприклад, за минулий рік випустили 19 прем’єр. З одного боку, ми збираємо людей, щоб працівники поверталися і долучалися до роботи. З іншого – ми напрацюємо репертуар для того, щоб, як тільки буде можливість повернутися в театр, відкрити всі свої шість сценічних майданчиків і запросити кожного херсонського глядача.

Які зараз найскладніші проблеми? Не лише в театрі…

Я думаю, що читач слідкує за новинами. В місті сьогодні дуже трешова ситуація, тому що за нами ганяються дрони, причому це не шахеди – ті великі, а такі маленькі, заразюки, які вискакують, невідомо звідки. Яких ми часто бачимо і в центрі міста, і скрізь, де б ми не були. Снаряди, які прилітають до нас, ми чуємо вихід, і за шість секунд він вже в місті, і ми живемо під цими вибухами. Але люди звикають до всього. Я завжди кажу: ну дивіться, хлопці там на передньому краї, вони ж не тікають, вони там сидять і тримають зброю. І ми теж на передньому краї, наша зброя – це наше слово, наш мікрофон, і ми теж працюємо. Важко, складно. Нам допомагав два роки USAID, бо театр був дуже пограбований рашистами, допомагали різні донорські організації, Український культурний фонд.

Сьогодні маємо менше коштів, так, ми отримуємо заробітну плату, військова адміністрація розуміє необхідність театру і ми визнані критичною інфраструктурою, у нас заброньовані працівники, ми працюємо на повну потужність. Але катострофічно не вистачає коштів для основної діяльності – для випуску вистав, для поновлення репертуару, для костюмів, для всього іншого. Тому що у Херсоні ми граємо вистави майже безкоштовно. Також працюємо по всій Україні. До речі, є наша програма – «Квиток херсонцю». Так що, будь ласка, ви, глядачі, які знаходитесь десь не в Херсоні, ви можете зайти на сайт чи будучи у будь-якому театрі України, лайкнути і кинути 100 гривень на квиточок для херсонця. Люди тут в Херсоні зможуть безкоштовно прийти подивитися виставу. Так що працюємо, попри все, не дивлячись ні на які складнощі,  і мріємо про нашу перемогу.

Хвилин 20 тому я проходив біля основного управління культури  – там прилетіло, прямо біля порогу…

Ну так ми живемо. Вони ж дивляться, де більше людей маякує, куди підходять… У нас працівники, наприклад, їхали на роботу буквально нещодавно – прилетіло і багажника в машині немає. Слава Богу, тільки переляком і мінно-вибуховими травмами обійшлися, але живі. До цього у нашого працівника згоріла машина, він встиг з неї вискочити. Живий, слава Богу, тільки поранений трохи, але машина згоріла вщент. Отак ми живемо сьогодні. Але це наш вибір і ми абсолютно не плачемось на це. Нас ніхто не змушує, це наш вибір свідомий, це наша зона відповідальності, наша місія.

Можете згадати якісь цікаві історії, пов’язані з театром за останній час?

У 2023 році ми випустили виставу «Буде тобі враже, так, як відьма скаже». Це історія про Херсон, про окупацію. Вона не трагедія, а більше комедія. Тому що деякі речі, що творили тут окупанти, орки, інакше як зі сміхом не можна було на це дивитися. І от ми використали ці моменти. І вистави випускались не в Херсоні, вистави випускались в Миколаєві, на сцені наших друзів. Але мені було принципово, щоб перша прем’єра відбулася в Херсоні. От ми домовились з тодішнім головою військової міської адміністрації, він дав нам бронемашину і ми нашу артистку – народну артистку України Олену Галл-Савальську привезли, щоб прем’єра відбулася тут. І так сталося, що Олена не була в місті багато місяців. Вона була тут всі 9 місяців окупації, але як тільки місто звільнили, і його почали обстрілювати, вона виїхала, жила десь в Кіровоградській області.

Цей приїзд для неї був важливим, вона вперше в театр за довгий час приїхала.  І вона мені каже – я хоч зайду загляну в зал, щоб розуміти. Ну в зал – це в бомбосховище, де ми працюємо. Щоб глянути хоч на майданчик, як то кажуть. А там вже «биток», там у нас десь 100 місць, і вони забиті повністю. Я пам’ятаю, що тоді було дуже багато журналістів з-за кордону, і не було місця. І вони просто сиділи на землі навколо цього майданчику, де працювала актриса.

І от вона заглядає в зал, і бачить вчителів однієї із наших шкіл. Дівчата, які прийшли в сукнях. Це було взимку. Вони були в шубках, вони зробили зачіски,  прийшли з квітами. І Олена розплакалася, вона просто розплакалася. Каже: «Господи, я так боялася. Мене везли сюди на бронемашині для того, щоб я зіграла виставу. А ви, незламні херсонські дівчата, прийшли до мене на виставу в сукнях з зачісками і з квітами». Так що так живе Херсон. Він такий. І таким символом для них є сьогодні наш театр.

Що підтримує та надихає у складний час?

Люди, безумовно. Люди, робота. Я дивлюся на своїх працівників – вони рятуються роботою. Наприклад, у нас зараз такий період. свята, ситуація напружена, ІПСО різне  розганяється. Ми вирішили на три дні відпустити людей. Кажу: «Ну все, три дня не приходьте до театру, не приходьте туди, де ми працюємо, в ті шелтери». А сьогодні приходжу на роботу – люди всі сидять тут. Вони не можуть без цього, розумієте. Оце надихає. Надихає те, що приходять люди і кажуть «Дякую вам, що ви тут, що ви з нами». Приходить жінка знову ж таки на виставу, каже: «Вірите, вперше за два роки одягнула сукню». Тому що нема в Херсоні можливості кудись одягнути ту сукню. А вона прийшла в театр. І хай театр цей десь в бомбосховищі, хай там немає музики в холах і так далі, але вона прийшла в театр. І це нас тримає і надихає.

Як змінилося місто в вашому сприйнятті за останні місяці, пару років?

За місто, звісно, боляче… Я, правда, не згоден з тими людьми, наприклад, херсонцями, які не були в місті, а тепер приїхали і пишуть у соціальних мережах «Все, місто трешове, місто померло». Я категорично не згоден. Я ніколи не постив у себе в соціальних мережах розбиті будинки. Так, вони є, їх дуже багато. Кожного дня з’являються якісь шрами на обличчі Херсона. Але мені хочеться тримати позитивний дух міста, яке обов’язково відбудується, в яке обов’язково повернуться люди. І воно буде найкращим. До нас приїдуть тисячі туристів подивитись на незламний Херсон, подивитись на наше Дніпро. І оце, мабуть, найголовніше. Тому місто живе сьогодні. Коли ти йдеш в приватному секторі – там висажені квіти, там акуратно під парканами, люди білять.

Ми теж в театрі  – тут майже не буває ніхто,  але він побілений, травички немає. Все вичищено і чекаємо на глядача, коли буде можливість відкрити двері своїх залів і заповнити їх вщент і відчути той шум. Тому що, наприклад, у нас в театрі остання вистава була 23 лютого 2022 року. Можете собі уявити? З тих пір в зал не заходила жодна людина, як глядач. Нас це засмучує. Але місто  живе попри все. І буде жити.

До мене якось прийшла жінка, коли ми в Києві відновили роботу театру, у серпні 2022 року. Вона після вистави підходить і каже: «Олександре Андрійовичу, я коли тікала з Херсона, ось у мене зберігся квиточок на виставу «Вічність і один день». Я повинна була бути у вас 25 лютого». Я кажу: «Бережіть той квиток, і ми обов’язково відіграємо цю виставу». Хоча, як подумаю, що це неймовірний був проєкт, і складно буде його відновити. Але коли цю історію почув директор музею історії України й Другої світовій війні, він каже: «Найди мені ту жінку, найди мені той квиточок. Це цінність. І правда, людина тікала з Херсона, вона не речі якісь забирала, а взяла квиток в театр». Розумієте, оце нас теж тримає.

Чи є у Вас особистий ритуал або звичка, яка допомагає триматися?

Дивіться, щоб не розслаблятися – мені 66 років – я кожен день роблю зарядку. Це складно, інколи не хочеться, іноді я втомлююся, але я змушую себе робити це кожен день.

Я часто буваю сам, тому що сім’я теж розкидана по усьому світу, як то кажуть. І я встаю вранці, заходжу в ванну кімнату. Я теж живу не в своєму будинку, я живу в будинку друзів, тому що в мене у Херсоні немає власного житла, моє житло все на лівому березі. А я сам собі намагаюся усміхнутися у дзеркало, хоча мені іноді буває не до сміху просто. І це мене теж тримає.

Можете вважати це ритуалом, чи не вважати ритуалом. Але це власна структурованість, як то кажуть, власні якісь речі, завдяки яким ти не даєш собі розслабитися.

Наприклад, я бачу багато чоловіків, сьогодні вони не голяться. Військовим, зрозуміло, там в окопі немає можливості голитися. Але це такий тренд і всі ходять з такими бородами. А я кажу, що принципово, кожного дня, де б не був, я буду голитися. Тому що це теж мобілізує. Я не можу собі дозволити бути неголеним. І я маю сорочку надягати, щоб виглядати все-таки не як людина, яка знаходиться в окопі.

З чим би Ви хотіли звернутися до наших читачів?

Я б хотів, може, щоб це чули й через засоби масової інформації – зараз є велика потреба у творчих працівниках. У нас є вакансії сьогодні, ми сьогодні запускаємо рекламу, я їжджу, зустрічаюся зі студентами різних учбових закладів. Реально це не значить, що прямо сьогодні треба їхати в Херсон на роботу. Ні. Можна подати заявку, можна десь пройти кастинг, приїхавши, наприклад, в Миколаїв – я буваю часто в якомусь іншому місті. Але на перспективі ви будете працювати у потужному театрі. У неймовірному місті-герої, місті на півдні України, на Дніпрі, де поряд море, де дуже багато цікавих речей. Я б дуже хотів, щоб про це знали в Україні. Щоб були люди, які бажають приїхати  до Херсону, допомогти нам, і потім відбудовувати його. Ласкаво просимо. Херсон для вас відкриє свої обійми.